Про страждання «Івана-дурака». Або декілька слів про сучасного буковинського виборця

У передвиборних розкладах багато місця приділяється партіям, кандидатам та (найбільше жваво та емоційно) грубим грошам, якими вони будуть долати загальну політичну апатію. У всій цій жвавій дискусії, несправедливо забули про головного діючого персонажа виборів – самого виборця. А з ним ситуація складна. Неоднозначна і заплутана.

Навіть «всезнаючі» політтехнологи хапаються за голову. Виборець (в цинічній термінології технологів – «іван-дурак») таки зовсім подурів. Навіть після кавалерійського «заходу на округи» за допомогою перевірених часом прод.пакетів, агіт-газет і білбордів – рейтинги кандидатів та партій не ростуть. Біда! Дуже показовим у цьому контексті є факт того, що соціологічні дослідження активно проводяться, проте їх результати особливо ніде і не публікуються. Закритість соціологічних даних є прямим свідченням того, що потенційним виборцям про справжній стан справ у владних та опозиційних кандидатів і партій краще не знати …

У ситуації крайньої невизначеності – політична традиція авторитарних режимів звертається до перевірених часом політичних технологій. Правлячий режим створює керовану конфліктну ситуацію, яку можна контролювати та змінювати собі на користь. «Хороший конфлікт» дозволяє на деякий час відволікти увагу виборця від насущних проблем. Перед обличчям невідворотного соціального вибуху, «правлячому класу» не залишається нічого іншого, окрім як гучно розділяти і тихенько властвувати. Так вони поступали з «трьома сортами українців» у 2004 році, так вони надіються зробити і у 2012 – з «мовною» ситуацією. Методи для втримання влади не вибирають за якимось моральними принципами. Ними користуються навіть тоді, коли це іде врозріз з думкою більшості громадян та інтересами власної держави.

Проте дуже важливим для розуміння є те, що ситуація в Україні 2004 та Україні 2012 принципово відмінна. Головною особливістю даного моменту є те, що «партія влади» має щеплення від «майданів». Всі намагання опозиції, підприємців, афганців, мовників зібрати щось подібне до Майдану були професійно відбиті правлячим режимом. З сумом можна констатувати, що саме сьогоднішня команда «покращувачів» найкраще засвоїла уроки Майдану… У 2012 році – колективне стояння на площі не призведе до системних результатів. Технологія відіграна. І надія опозиції на міфічний «Захід» та їх шаманічне упорство у містичному виклику «духу Майдану» (який вони власними руками і поховали…) виглядає, як мінімум, наївно.

В передчутті соціального невдоволення українського виборця, «правлячий клас» здатний вибудувати ефективні методи протидії, б’ючи на випередження. Показовим та важливим для осмислення, є невдалий досвід протестного руху в сусідній Росії. Там «івана-дурака» дуже красиво «відіграли». Основна хитрість політтехнологів була в нав’язанні дискусії про штучний поділ виборців на «простий народ» і «креативний клас». Саме цей внутрішній конфлікт громадянського суспільства не дозволив максимально мобілізувати росіян для спільної протидії «правлячому класу».

Перший з цих образів («образ простого народу»), один із знакових журналістів Росії О. Кашин описував так: « тихий і скромний, але водночас «життєво мудрий богоносець», який у проміжку, між каторжною працею за мізерну платню і переглядом Дому 2, голосує за Путіна (наш «іван-дурак» виглядає приблизно так само, тільки замість Дому 2 дивиться, котрогось із «Савіків» і голосує не за Путіна, а за «стабільність» і «покращення»).

Другий образ — образ «представника креативного класу». Це люди, що проживають здебільшого у великих містах, активно спілкуються в соціальних мережах, ненавидять існуючу владу, швидко комунікують між собою.

Саме між цими частинами суспільства був вбитий клин взаємної недовіри і презирства.

Основна лінія розколу і непорозуміння була у тому, що засоби для існування (гроші) одні отримують за рахунок фізичної праці, а інші — за рахунок т.зв. інтелектуальної роботи. У великих містах, цей розкол стає особливо разючим і обидві сторони інспірованого «правлячим класом» конфлікту, ставляться один до одного з явною неповагою. Так було в Росії, так може бути і у нас. Проте це не означає, що НАШ «правлячий клас» скапає – чому судилось бути, те станеться обов’язково!

Але повертаючись до буковинських реалій, варто згадати про «головного героя» даної статті — виборця. Буковинський виборець — це жертва брутальної класової нерівності, в суспільстві «прогресуючого покращення». Він бачить розкіш кожного дня… тільки по телебаченню. В той час, коли «красиве життя» проходить повз нього, в декількох десятках кілометрів в його ареалі проживання – спиті села та безрадісні міста. Він бачить і відчуває іншу Буковину, ту, яку не бачать літні німецькомовні туристи, що приїжджають сюди на вакації. Його життя далеке від міфічного толерантного суспільства. Наш виборець отримав прикру спадщину: безідейність, розруху та совків, які пережили свою державу, паразитуючи на її ресурсах. Наш герой не відчуває особистої відповідальності за той бардак, який робиться в державі, але у кожній успішнішій за себе людині бачить потенціального винуватця своїх проблем. В повсякденному житті — виборець цинічний та хитрий з низьким рівнем політичної культури і стійким уявленням про владу, як про «контору», яка видає справки за гроші та кришує свою територію. Виборець не часто покидає територію Буковини (він живе своїми місцевими проблемами і про ситуацію в сусідньому районі майже нічого не знає), проте має родича чи близького знайомого за кордоном. Від цього знайомого він знає, що «хороше життя» таки існує не тільки в телевізорі (Хоча «європеєць» не завжди говорить нашому герою про свою важку працю, та почуття своєї другосортності у «демократичному європейському суспільстві»). Середній буковинський виборець побіжно знайомий з інтернетом, але не сидить днями у Фейсбуках і Вкурсі.ком. Основний канал отримання інформації для нашого героя – телебачення. Хоча, по-справжньому, довіряє Він лише неформальним комунікаціям – авторитетам (сусід, колега по роботі, друг) та «носіям інсайдерської інформації» (близькі друзі, які окрім розповіді про політичні події, додають свій власний аналіз та свою, в більшості випадків, далеку від реальності, «реальну причину» суті подій та прогноз на політичне майбутнє). Саме так формується політична позиція середнього буковинського виборця. Визначаючись на дільниці, він не виходить з ідеологічних міркувань, ним керують емоції та прагматизм. Від влади він чекає захисту свого «маленького щастя», від опозиції – «нової якості», щирості, правдивих оцінок ситуації та надії на зміну існуючого стану справ, яким наш середній виборець дуже незадоволений. Виборець, виріс за межею бідності тому дорожить тим що має і не готовий до ризику. Через це — не сприймає реформ, які видаються йому черговою «обманкою» з боку правлячої еліти. Політикам він не довіряє, але продовжує бажати кращої долі…

…І буковинського виборця, і суспільство в якому ми живемо — ще теоретично можна змінити. Прагнення жити в державі де не так часто вживається слова бидло, не так часто згадується політика і всілякі інші Януковичі, ще поки присутнє. Проте прагнення жити в іншому суспільстві, це одне, а готовність протистояти правлячому класу (у рамках закону, напевне) — зовсім інше… Конфлікт громадян з правлячим класом неминучий, без нього ця держава не буде розвиватися, а виборець так і залишиться «іваном-дураком»…

Михайло Шморгун для Букньюс

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте