Змішування з лайном як демократична процедура. Або «буковинські перегиби» у війні з «тушками»...
Минулий 2012 рік сміливо можна назвати роком першої реальної спроби громадянського суспільства розібратися з такими явищами, як «кнопкодавство» та «тушканство» в українському парламенті. Ті зміни, яких добивалися численні рухи та активісти, уже на місцевому рівні починають вироджуватися у цільове поливання лайном та прямий інструмент політичної маніпуляції. Першою пташкою цього процесу стала стаття редактора газети «Час» Петра Кобевка .
Термін «тушка», з цілком гастрономічної у політичну площину приніс Давид Жванія, який за іронією долі і став одним з найбільш одіозних представників цього феномену (зміна політичної позиції відповідно до волевиявлення виборців). Представники руху Чесно виставили незмінність політичної позиції одним з критеріїв доброчесності, яким повинен відповідати новообраний депутат Верховної Ради. Власне, важливість наявності принципових політиків довели і соціологічні опитування, і перші бійки в парламенті, але найголовніше – це надважливо для виживання всієї політичної системи, якій громадяни не довіряють через засилля в ній зрадників.
Але те, що розвивалось як хороша ідея, Петро Кобевко перетворює на фарс. Зокрема у випуску газети «Час» з’являється уже згадана стаття про «тушок». У ній починаються «новорічні дива». Автор статті самостійно починає процес публічного остракізму над «зрадниками», при цьому вся «методологічна база» його статті має умовний, далекий від демократичного характер. Якщо простіше – сьогодні саме Петро Дмитрович, одноосібно і публічно вирішує «хто кому тушка». Свідомо чи несвідомо, він зводить нанівець те, що робили до нього громадські діячі, які намагалися процес очищення від зрадників зробити публічним та зрозумілим для виборця.
Весь трагізм ситуації у тому, що за правильно поставленою ціллю (виявлення та донесення до широкої громадськості імена тих людей, що зрадили інтереси своїх виборців), відбувається ледь не зведення політичних рахунків. Зокрема, в статті шановного Петра Дмитровича це очевидно на прикладі депутатів обласної ради Івана Паламаря та Манолія Плаксія, яких автор безапеляційно відносить до «тушок», ставлячи їх в один ряд з тими, хто дійсно зрадив інтереси своїх виборців.
Справжня демократична люстрація базується на беззаперечних фактах. Моя основна претензія не до суті статті, а до безапеляційних різких висновків (у статті і Паламар, і Плаксій названі «тушками») при відсутності фактичних доказів для такого однозначного твердження. Автор звинувачує цих двох депутатів у «порушенні партійної дисципліни», чим фактично стає на сторону партійної верхівки, яка працює цілком і повністю у закритому для громадян режимі. Тобто фактично, Паламар і Плаксій своїх виборців не зраджували. Вони не голосували синхронно з більшістю в обласній раді, у цю саму більшість не переходили, нормально працювали в постійних комісіях, але посилаючись на закрите рішення партії — автор кидає їх на публічне розірвання громади у якості «тушок». Це несправедливо!
Є велика небезпека у тому, що разом з зрадниками під «гарячу руку» громади підпадуть люди, що не зраджували своїх виборців, а стали неугодними своєму партійному керівництву, яке використовуватиме громадянські ініціативи та можливу люстрацію, виключно у своїх вузько партійних інтересах.
Звичайно, що про проблему місцевих, буковинських тушок необхідно говорити. Сам факт підняття цієї проблеми є кроком вперед у розвитку місцевої демократії, але замість обливання лайном опонентів, варто поставити декілька питань: 1 – Хто привів тушок у місцеві ради? 2 – Яка відповідальність цих людей перед громадою краю? 3 – Як убезпечити суспільство від цього ганебного явища в майбутньому? Саме відповіді на ці запитання дадуть шляхи вирішення проблеми «тушок». Універсальних відповідей на ці запитання зараз немає, тому важливими будуть всі думки. Але до вирішення цих питань, звинувачення конкретних людей ведуть до дискредитації самого процесу очищення!
Вирішення проблем тушок (за моєю суб’єктивною думкою) лежить у площинні відкритості процесу прийняття політичних рішень. Чим більше активні громадяни будуть долучені до обговорення та прийняття рішень на місцевому рівні, тим менше буде помилок у політичній діяльності партії (чи державного інституту), який позиціонує себе, як демократичний. Саме чернівчани повинні вирішити хто є кращою кандидатурою для них на виборах мера, а не партійні боси в Києві. А самі політичні боси повинні довіряти волі громадян, своїх виборців. При такому підході до справи — «проблема тушок» буде вирішуватися конструктивно, а не черговим обливанням бруду.
Конкретно в цієї ситуації, автор статті, напевне, мав би публічно вибачитися перед Манолієм Плаксієм та Іваном Паламарем за образу їх честі та гідності. Це було б мужнім і правильним вчинком людини, яка має право на помилку. Це було б справедливо, перед читачами та демократичними цінностями, які справжні журналісти мають захищати першими…
Термін «тушка», з цілком гастрономічної у політичну площину приніс Давид Жванія, який за іронією долі і став одним з найбільш одіозних представників цього феномену (зміна політичної позиції відповідно до волевиявлення виборців). Представники руху Чесно виставили незмінність політичної позиції одним з критеріїв доброчесності, яким повинен відповідати новообраний депутат Верховної Ради. Власне, важливість наявності принципових політиків довели і соціологічні опитування, і перші бійки в парламенті, але найголовніше – це надважливо для виживання всієї політичної системи, якій громадяни не довіряють через засилля в ній зрадників.
Але те, що розвивалось як хороша ідея, Петро Кобевко перетворює на фарс. Зокрема у випуску газети «Час» з’являється уже згадана стаття про «тушок». У ній починаються «новорічні дива». Автор статті самостійно починає процес публічного остракізму над «зрадниками», при цьому вся «методологічна база» його статті має умовний, далекий від демократичного характер. Якщо простіше – сьогодні саме Петро Дмитрович, одноосібно і публічно вирішує «хто кому тушка». Свідомо чи несвідомо, він зводить нанівець те, що робили до нього громадські діячі, які намагалися процес очищення від зрадників зробити публічним та зрозумілим для виборця.
Весь трагізм ситуації у тому, що за правильно поставленою ціллю (виявлення та донесення до широкої громадськості імена тих людей, що зрадили інтереси своїх виборців), відбувається ледь не зведення політичних рахунків. Зокрема, в статті шановного Петра Дмитровича це очевидно на прикладі депутатів обласної ради Івана Паламаря та Манолія Плаксія, яких автор безапеляційно відносить до «тушок», ставлячи їх в один ряд з тими, хто дійсно зрадив інтереси своїх виборців.
Справжня демократична люстрація базується на беззаперечних фактах. Моя основна претензія не до суті статті, а до безапеляційних різких висновків (у статті і Паламар, і Плаксій названі «тушками») при відсутності фактичних доказів для такого однозначного твердження. Автор звинувачує цих двох депутатів у «порушенні партійної дисципліни», чим фактично стає на сторону партійної верхівки, яка працює цілком і повністю у закритому для громадян режимі. Тобто фактично, Паламар і Плаксій своїх виборців не зраджували. Вони не голосували синхронно з більшістю в обласній раді, у цю саму більшість не переходили, нормально працювали в постійних комісіях, але посилаючись на закрите рішення партії — автор кидає їх на публічне розірвання громади у якості «тушок». Це несправедливо!
Є велика небезпека у тому, що разом з зрадниками під «гарячу руку» громади підпадуть люди, що не зраджували своїх виборців, а стали неугодними своєму партійному керівництву, яке використовуватиме громадянські ініціативи та можливу люстрацію, виключно у своїх вузько партійних інтересах.
Звичайно, що про проблему місцевих, буковинських тушок необхідно говорити. Сам факт підняття цієї проблеми є кроком вперед у розвитку місцевої демократії, але замість обливання лайном опонентів, варто поставити декілька питань: 1 – Хто привів тушок у місцеві ради? 2 – Яка відповідальність цих людей перед громадою краю? 3 – Як убезпечити суспільство від цього ганебного явища в майбутньому? Саме відповіді на ці запитання дадуть шляхи вирішення проблеми «тушок». Універсальних відповідей на ці запитання зараз немає, тому важливими будуть всі думки. Але до вирішення цих питань, звинувачення конкретних людей ведуть до дискредитації самого процесу очищення!
Вирішення проблем тушок (за моєю суб’єктивною думкою) лежить у площинні відкритості процесу прийняття політичних рішень. Чим більше активні громадяни будуть долучені до обговорення та прийняття рішень на місцевому рівні, тим менше буде помилок у політичній діяльності партії (чи державного інституту), який позиціонує себе, як демократичний. Саме чернівчани повинні вирішити хто є кращою кандидатурою для них на виборах мера, а не партійні боси в Києві. А самі політичні боси повинні довіряти волі громадян, своїх виборців. При такому підході до справи — «проблема тушок» буде вирішуватися конструктивно, а не черговим обливанням бруду.
Конкретно в цієї ситуації, автор статті, напевне, мав би публічно вибачитися перед Манолієм Плаксієм та Іваном Паламарем за образу їх честі та гідності. Це було б мужнім і правильним вчинком людини, яка має право на помилку. Це було б справедливо, перед читачами та демократичними цінностями, які справжні журналісти мають захищати першими…
0 коментарів