Майбутнє України після АТО. Новий суспільний договір
Границы ключ переломлен пополам,
А наш батюшка Ленин совсем усоп,
Он разложился на плесень и на липовый мёд,
А перестройка все идёт и идёт по плану...
Навіть незважаючи на певні успіхи української армії на Сході, світовий осуд тупої терористичної жорстокості та фактичний перелом ситуації в зоні АТО, знову залишається якесь дивне відчуття незавершеності всієї справи. «Синдром недогорівшої покришки». Це відчуття, скоріше на рівні якоїсь «чуйки», іноді підказує, що для стратегічного розуміння реальної ситуації та прогнозування навіть недалекого майбутнього треба «копати глибше» і «дивитися ширше». Десь на цьому рівні є і чітке розуміння того, що силовою зачисткою та такою бажаною перемогою у антитерористичній операції проблеми з Півднем і Сходом України не завершаться. Гучне поховання «совка» не закінчиться доти, доки великий (проукраїнський) Південний-Схід не знайде нові, легальні та дієві громадські та політичні форми і не займе свою нішу в управлінні державою та власними регіонами.
АТО прискорила процес очищення від політичного сміття та ідеологічної шизофренії. Україна зосереджується. В недалекій перспективі це дасть шанс новим суспільно-політичним силам українського Південного-Сходу стати двигунами об’єднання країни, політичної модернізації та дадуть значний поштовх для економічного відродження.
Справжнє «велике українське відвоювання» можливе лише тоді, коли знайдеться точка взаємного компромісу всередині країни. Цей компроміс між умовними «бандерівцями» і не менш умовними «сепараторами» буде «нашою святою правдою», яка забезпечить остаточну перемогу над зовнішнім агресором. Поки компроміс не буде знайдено, у Росії будуть з’являтися шанси розхитувати Україну через інші (невійськові) технології впливу. Це будуть і торгові, і енергетичні, і інформаційні війни, які очікують нас одразу після логічного завершення АТО. Що можна протиставити цьому? Відповідь банальна – національну єдність. Суб’єктами, які можуть її забезпечити є сучасна «пост-майданна» еліта (Партія Порошенка, Удар, Батьківщина, Свобода, сили Ляшка, Гриценка і Садового) та нові проукраїнські політичні утворення південного сходу, що сформуються після завершення антитерористичної операції. Компроміс цих сил забезпечить легітимацію нових еліт та дасть чіткий сигнал єдності країни для громадян, міжнародних партнерів та агресора. Фактично, така домовленість стане новим «суспільним договором» для України.
Для «великого компромісу» необхідне чергове переосмислення суті і місії нашої країни. Маємо дати відповідь на сакральне питання (навіщо мені, якомусь Міші з Сторожинця жити в одній країні з якимось Васьою з Дружковки) з урахуванням уроків Майдану та двох важливих феноменів народжених військовою кампанією в Криму та на Сході – модерним українським націоналізмом і (прихованим) новим російським проектом.
1) Модерний український націоналізм
Захист країни від зовнішньої агресії викликав хвилю справжнього патріотизму в південно-східних регіонах країни. Центром цього феномену став Дніпропетровськ, олігархічні еліти якого зробили ставку на Україну. Сила цього патріотичного сплеску стала настільки сильною, що навіть профінансувавші свято визволення від «совка» олігархи уже повністю не контролюють його. Він розвивається не як технологічний, а як соціальний феномен, логічним завершенням якого має стати створення нової політичної сили, електоральна база якої складатиме російськомовне проукраїнське населення з ідеалами і героїкою Майдану 2014 та моральним духом переможців. По суті це означає, що через деякий час шароварно-бандерівський націоналізм закінчиться. Він виглядатиме так само безглуздо, як та купка людей, що до сих пір сидять на Майдані Незалежності в Києві. Модерний націоналізм ставить на майбутнє, а існуючий – на минуле. Питання в тому, хто ж буде політичним виразником цієї тенденції. Зараз нішу нового націоналізму забрав Ляшко (потенційно її може зайняти Коломойський), але насправді ця сила очікує свого нового політичного втілення, яке почне формуватися після перемоги в АТО.
Люди південного-сходу швидко звикнуть до Свободи. Один її подих робить чудеса з тими, хто більше 20ти років перебували поза українським дискурсом, фактично перебуваючи в Україні (показова історія нашого часу з АТО. Луганська область. Недалеко від кордону з Росією. Сепаратисти разом з місцевими кримінальними елітами гуляють в якійсь сільській забігайлівці. Все у них добре – «гуляй рванина», ґвалтуй, пий, «закидуйся»… Місцеві жителі, які ще з радянських часів платять данину бандюкам і смотрящим дивлячись на ці тяжкі діла «визволителів», перемагаючи страх та ризикуючи життям ідуть просити про допомогу до бандерівців і «правосєків». Розказують проблему. «Бандерівці» приїжджають на «бетерах» під кабак у момент чергової пиятики, зачищають село від сепаратистів, скидують їх трупи в братську могилу… Через деякий час, ті самі місцеві прибігають до «бандерівців» – у них проблема. Нема кому платити дань… «Кроваві правосєкі» пояснюють їм, що дань платити не треба. У місцевих шок. Вони отримали перший ковток свободи. Як вони нею скористаються? Не знаю…). Це як перша любов – щира, справжня і на все життя. Російські терористи зробили жителів південного-сходу більшими патріотами ніж (умовний) Петро Кобевко. Протистояння зовнішньому ворогу робить їх монолітними і тому південно-східний політичний проект лише справа часу. Найголовніше. Їх політичний проект буде актуальним для всієї країни. Міф «Героя» або «Переможця» дуже необхідний для країни, що потребує морального провідника для системних реформ. Крім того «нові націоналісти» можуть і будуть домовлятися з теперішньою правлячою елітою зважаючи на спільну героїку, героїку Майдану, героїку боротьби з Росією, прагнення перезапустити Українську державу. Цей громадсько-політичний проект буде успішним, бо він буде модерним. В кінці кінців російськомовних патріотів України просто більше. Їх націоналізм поступово з’їсть шароварну «Свободу» і перетягне значну частину електорату «Батьківщини», здорові сили «Регіонів» та інших сил, які не здатні швидко трансформуватися.
2) Новий російський проект в Україні
Після епічного відходу в небуття Партії Регіонів та можливої заборони Комуністичної партії для російської меншини відкрилось нове віяло можливостей. В інтелектуальному середовищі починається дискусія про створення на місці проросійських (а по-факту — «про совкових») політичних партій такого-собі «російського Меджлісу». Цей проект представлятиме інтереси російської меншини, яка остаточно визнає українську державу, відмовляється від сепаратизму і готова до активної політичної участі в творенні модерної країни. Основна фішка в тому, що росіяни України полишають ідеї дезінтеграції, федералізації в обмін на повну підтримку свого громадсько-політичного проекту і хороше ставлення до російської меншини. Путін (Х) на роки зруйнував образ братнього народу. Тепер це не братній народ, а ворог. Чи можуть бути ворогами росіяни України? Ні! Формування, захист і розвиток російської громади та її громадсько-політичних структур є кроком до внутрішнього примирення. Це утворення є площадкою для постійного діалогу. І хоч подібна ідея викликає шок, після завершення АТО така структура може стати головним запобіжником проти сепаратизму і відповідно стати одним з центрів внутрішньої інтеграції значної частини етнічних росіян та проросійської молоді в українську «політичну націю».
Доводячи всьому світу, що Україна є failed state, сучасна Російська імперія сама наблизилась до краху. Тепер Україна для Росії є таким самим прикладом, яким для нас є Грузія. Думаюча російська опозиційна еліта, задавлена режимом, готова бачити у Києві свій новий «рускій Зіон». І творити його з надією на те, що успішна модерна Україна стане прообразом їх омріяної не імперської Росії.
Саме цей запит може породити «Російський Меджліс» в Україні. Він може і не стати партією, але бути потужним рухом, що буде впливати на політичні процеси в Україні та Росії. Така організація дозволить відродити інтелектуально-політичну герилью в Росії, а в Україні бути центром захисту прав російської меншини та додатковим запобіжником від сепаратизму.
Війна не завершується доти, доки не домовимося про правила співжиття. Це умовний новий суспільний договір, де немає переможців і переможених, а є спільне бачення майбутнього. Дуже великою для еліти Майдану є спокуса цей договір нав’язати. Тоді внутрішній конфлікт буде тліти. Ідейна дезінтеграція від спільного українського проекту є найголовнішою небезпекою. Що робити в такому випадку? Почекати на оформлення нових політичних структур, публічно домовитися, ставити спільні цілі родом з майбутнього. Тоді будемо жити в країні без переможців і переможених. Країні, яка потрібна нам всім.
А наш батюшка Ленин совсем усоп,
Он разложился на плесень и на липовый мёд,
А перестройка все идёт и идёт по плану...
Навіть незважаючи на певні успіхи української армії на Сході, світовий осуд тупої терористичної жорстокості та фактичний перелом ситуації в зоні АТО, знову залишається якесь дивне відчуття незавершеності всієї справи. «Синдром недогорівшої покришки». Це відчуття, скоріше на рівні якоїсь «чуйки», іноді підказує, що для стратегічного розуміння реальної ситуації та прогнозування навіть недалекого майбутнього треба «копати глибше» і «дивитися ширше». Десь на цьому рівні є і чітке розуміння того, що силовою зачисткою та такою бажаною перемогою у антитерористичній операції проблеми з Півднем і Сходом України не завершаться. Гучне поховання «совка» не закінчиться доти, доки великий (проукраїнський) Південний-Схід не знайде нові, легальні та дієві громадські та політичні форми і не займе свою нішу в управлінні державою та власними регіонами.
АТО прискорила процес очищення від політичного сміття та ідеологічної шизофренії. Україна зосереджується. В недалекій перспективі це дасть шанс новим суспільно-політичним силам українського Південного-Сходу стати двигунами об’єднання країни, політичної модернізації та дадуть значний поштовх для економічного відродження.
Справжнє «велике українське відвоювання» можливе лише тоді, коли знайдеться точка взаємного компромісу всередині країни. Цей компроміс між умовними «бандерівцями» і не менш умовними «сепараторами» буде «нашою святою правдою», яка забезпечить остаточну перемогу над зовнішнім агресором. Поки компроміс не буде знайдено, у Росії будуть з’являтися шанси розхитувати Україну через інші (невійськові) технології впливу. Це будуть і торгові, і енергетичні, і інформаційні війни, які очікують нас одразу після логічного завершення АТО. Що можна протиставити цьому? Відповідь банальна – національну єдність. Суб’єктами, які можуть її забезпечити є сучасна «пост-майданна» еліта (Партія Порошенка, Удар, Батьківщина, Свобода, сили Ляшка, Гриценка і Садового) та нові проукраїнські політичні утворення південного сходу, що сформуються після завершення антитерористичної операції. Компроміс цих сил забезпечить легітимацію нових еліт та дасть чіткий сигнал єдності країни для громадян, міжнародних партнерів та агресора. Фактично, така домовленість стане новим «суспільним договором» для України.
Для «великого компромісу» необхідне чергове переосмислення суті і місії нашої країни. Маємо дати відповідь на сакральне питання (навіщо мені, якомусь Міші з Сторожинця жити в одній країні з якимось Васьою з Дружковки) з урахуванням уроків Майдану та двох важливих феноменів народжених військовою кампанією в Криму та на Сході – модерним українським націоналізмом і (прихованим) новим російським проектом.
1) Модерний український націоналізм
Захист країни від зовнішньої агресії викликав хвилю справжнього патріотизму в південно-східних регіонах країни. Центром цього феномену став Дніпропетровськ, олігархічні еліти якого зробили ставку на Україну. Сила цього патріотичного сплеску стала настільки сильною, що навіть профінансувавші свято визволення від «совка» олігархи уже повністю не контролюють його. Він розвивається не як технологічний, а як соціальний феномен, логічним завершенням якого має стати створення нової політичної сили, електоральна база якої складатиме російськомовне проукраїнське населення з ідеалами і героїкою Майдану 2014 та моральним духом переможців. По суті це означає, що через деякий час шароварно-бандерівський націоналізм закінчиться. Він виглядатиме так само безглуздо, як та купка людей, що до сих пір сидять на Майдані Незалежності в Києві. Модерний націоналізм ставить на майбутнє, а існуючий – на минуле. Питання в тому, хто ж буде політичним виразником цієї тенденції. Зараз нішу нового націоналізму забрав Ляшко (потенційно її може зайняти Коломойський), але насправді ця сила очікує свого нового політичного втілення, яке почне формуватися після перемоги в АТО.
Люди південного-сходу швидко звикнуть до Свободи. Один її подих робить чудеса з тими, хто більше 20ти років перебували поза українським дискурсом, фактично перебуваючи в Україні (показова історія нашого часу з АТО. Луганська область. Недалеко від кордону з Росією. Сепаратисти разом з місцевими кримінальними елітами гуляють в якійсь сільській забігайлівці. Все у них добре – «гуляй рванина», ґвалтуй, пий, «закидуйся»… Місцеві жителі, які ще з радянських часів платять данину бандюкам і смотрящим дивлячись на ці тяжкі діла «визволителів», перемагаючи страх та ризикуючи життям ідуть просити про допомогу до бандерівців і «правосєків». Розказують проблему. «Бандерівці» приїжджають на «бетерах» під кабак у момент чергової пиятики, зачищають село від сепаратистів, скидують їх трупи в братську могилу… Через деякий час, ті самі місцеві прибігають до «бандерівців» – у них проблема. Нема кому платити дань… «Кроваві правосєкі» пояснюють їм, що дань платити не треба. У місцевих шок. Вони отримали перший ковток свободи. Як вони нею скористаються? Не знаю…). Це як перша любов – щира, справжня і на все життя. Російські терористи зробили жителів південного-сходу більшими патріотами ніж (умовний) Петро Кобевко. Протистояння зовнішньому ворогу робить їх монолітними і тому південно-східний політичний проект лише справа часу. Найголовніше. Їх політичний проект буде актуальним для всієї країни. Міф «Героя» або «Переможця» дуже необхідний для країни, що потребує морального провідника для системних реформ. Крім того «нові націоналісти» можуть і будуть домовлятися з теперішньою правлячою елітою зважаючи на спільну героїку, героїку Майдану, героїку боротьби з Росією, прагнення перезапустити Українську державу. Цей громадсько-політичний проект буде успішним, бо він буде модерним. В кінці кінців російськомовних патріотів України просто більше. Їх націоналізм поступово з’їсть шароварну «Свободу» і перетягне значну частину електорату «Батьківщини», здорові сили «Регіонів» та інших сил, які не здатні швидко трансформуватися.
2) Новий російський проект в Україні
Після епічного відходу в небуття Партії Регіонів та можливої заборони Комуністичної партії для російської меншини відкрилось нове віяло можливостей. В інтелектуальному середовищі починається дискусія про створення на місці проросійських (а по-факту — «про совкових») політичних партій такого-собі «російського Меджлісу». Цей проект представлятиме інтереси російської меншини, яка остаточно визнає українську державу, відмовляється від сепаратизму і готова до активної політичної участі в творенні модерної країни. Основна фішка в тому, що росіяни України полишають ідеї дезінтеграції, федералізації в обмін на повну підтримку свого громадсько-політичного проекту і хороше ставлення до російської меншини. Путін (Х) на роки зруйнував образ братнього народу. Тепер це не братній народ, а ворог. Чи можуть бути ворогами росіяни України? Ні! Формування, захист і розвиток російської громади та її громадсько-політичних структур є кроком до внутрішнього примирення. Це утворення є площадкою для постійного діалогу. І хоч подібна ідея викликає шок, після завершення АТО така структура може стати головним запобіжником проти сепаратизму і відповідно стати одним з центрів внутрішньої інтеграції значної частини етнічних росіян та проросійської молоді в українську «політичну націю».
Доводячи всьому світу, що Україна є failed state, сучасна Російська імперія сама наблизилась до краху. Тепер Україна для Росії є таким самим прикладом, яким для нас є Грузія. Думаюча російська опозиційна еліта, задавлена режимом, готова бачити у Києві свій новий «рускій Зіон». І творити його з надією на те, що успішна модерна Україна стане прообразом їх омріяної не імперської Росії.
Саме цей запит може породити «Російський Меджліс» в Україні. Він може і не стати партією, але бути потужним рухом, що буде впливати на політичні процеси в Україні та Росії. Така організація дозволить відродити інтелектуально-політичну герилью в Росії, а в Україні бути центром захисту прав російської меншини та додатковим запобіжником від сепаратизму.
Війна не завершується доти, доки не домовимося про правила співжиття. Це умовний новий суспільний договір, де немає переможців і переможених, а є спільне бачення майбутнього. Дуже великою для еліти Майдану є спокуса цей договір нав’язати. Тоді внутрішній конфлікт буде тліти. Ідейна дезінтеграція від спільного українського проекту є найголовнішою небезпекою. Що робити в такому випадку? Почекати на оформлення нових політичних структур, публічно домовитися, ставити спільні цілі родом з майбутнього. Тоді будемо жити в країні без переможців і переможених. Країні, яка потрібна нам всім.
6 коментарів
P.S. А Петра Дмитровича за що?